ВБИВСТВО НА ВУЛИЦІ СКОРИНИ

Близько третьої години ночі 7-ме відділення поліції було піднято по тривозі, в зв’язку з викликом по телефону з Бокиї-вки –фешенебельного району міста. Дзвонила старенька бабу-ся, голос її був схвильований:
– Алло, алло, це поліція, тут навпроти відбувається щось неймовірне – кличуть на допомогу, кричать, що убивають, у будинку чути якийсь шум і летять шибки.

Чергова, худорлява жінка років 45-ти, почала заспокоюва-ти стареньку:
– Заспокойтеся, зараз у вас буде черговий підрозділ, ска-жіть ваше прізвище?
– Яке прізвище, тут людей убивають, а ви питаєте прізви-ще, негайно виїздіть, бо буде пізно, там страшенний крик…
– То хоч адресу скажіть, – хвилювання почало передава-тись черговій.
– Вулиця Скорини, 49, – і бабуся поклала слухавку.

Чергова натиснула важіль внутрішнього селектора:
–Увага, увага! Черговий підрозділ, прошу негайно на ви-їзд, бійка у Бокиївці, існує загроза вбивства, адреса –вулиця Скорини, 49, як зрозуміли?

У селекторі почувся втомлений голос:
– Так, зрозуміли добре, Скорини, 49. Зараз виїжджаємо.

Чергова вимкнула селектор і те саме повідомлення пере-дала по рації патрульним машинам, що чергували в цьому ра-йоні.
Детективи Матвієнко і Ніколюк, втомлено піднявшись із стільців, почали неквапливо збиратися на виїзд. Вони були чимось схожі один на одного, хоча і не були родичами. У обох було чорне, як смола волосся, вольові, гарно окреслені підбо-ріддя. Що відрізняло їх, так це те, що Матвієнко був років на двадцять старший за Ніколюка, мав кремезну статуру і спо-кійну вдачу, а Роман, худорлявий молодий чоловік, відзначав-ся запальною натурою, що було характерним для його віку.
– Задовбали, скільки можна дзвонити у цей відділок, – об-личчя Ніколюка стало сердитим, – цієї ночі вже шостий ви-клик з восьмої години вечора, то вбивство, то зґвалтування.