Сторінка 2

Наше відділення скоро можна буде записати у книгу рекордів Гіннеса.
– Ми нічого не можемо зробити, – старший по групі Мат-вієнко витягнув з ящика стола свій пістолет і вложив його в кобуру, – я вже сам з ніг валюся від втоми, а це тільки середи-на чергування.
– Кому в такий час ще хочеться когось убивати – третя го-дина ночі, в людей саме сон починається. Останні роки взагалі працювати стало неможливо, ні одне нічне чергування спо-кійно не проходить.
– Романе, давай швидше, базікати будеш вдома з дружи-ною, – Матвієнко перший вийшов з чергової кімнати і, при-швидшуючи ходу, направився в гараж, до службового авто-мобіля.

Загуркотів двигун. Роман ще не встиг зачинити дверцята, як машина рвучко рушила з місця і, швидко виїхавши на ву-лицю, помчала в напрямку Бокиївки.
– Напарнику, вистав мигалку, а то на такій швидкості, як би не врізатись в який-небудь автомобіль…

За п’ять хвилин вони були на місці. Біля будинку на вули-ці Скорини 49 вже стояли патрульні машини, на вулицю по-вибігали розбуджені сусіди, почав збиратись невеликий на-товп випадкових перехожих.

Підійшов сержант з однієї з патрульних машин.
– Детективе, дозвольте доповісти, - козирнув він, старшо-му по званню Матвієнку.
– Доповідайте.
– Ми тільки-но під’їхали, будинок оточено, двері чорного ходу відчинено навстіж, можливо злочинець ще там, дозволь-те штурмувати.
– Заждіть, можливо там ніякого злочинця і немає, а відбу-вся звичайний сімейний скандал. Давайте зробимо так: ми з Ніколюком постараємося акуратно, не зчиняючи ніякої стрі-лянини, через чорний хід увійти в будинок, а якщо потрібна буде підтримка, тоді ми скористаємось допомогою ваших лю-дей. Добре?
– Добре,так і зробимо, - відповів сержант.

Двоє детективів, повитягавши зброю, попрямували по га-рненько підстриженому газону до дверей чорного ходу. Три-маючи пістолети напоготові, піднялися сходами і увійшли в просторий коридор. Перше приміщення, яке перевірили дете-ктиви, було кухнею, але там нікого не виявилось. Пройшовши невеликий хол, чоловіки скрадаючись, наблизились до вели-ких і гарно інкрустованих дверей з червоного дерева.
– Напевне, це двері вітальні, – Матвієнко простягнув руку і штовхнув їх, чекаючи, що за ними відкриється якась неспо-діванка… Жахлива картина постала перед очима полісменів – по вітальні були порозкидані стільці, частина з них була пере-ламана, біля каміна був перевернутий диван, а посередині у незграбних позах лежали чотири закривавлених тіла у величе-зній калюжі крові. Вони були порубані якимсь гострим ріжу-чим предметом, білизна на тілах була вся просякнута кров’ю і перетворилась на шматки подертого ганчір’я. У детективів від цієї жахливої картини аж перехопило подих. Навіть їх, які ба-гато бачили, це вразило. Романа почало нудити:
– Я ще такого не бачив, мене зараз вирве.
– Тримай себе в руках,– Матвієнко ковтнув клубок слини, який несподівано підкотився, і зразу закашлявся.
– Тримай себе в руках…– повторив він.
– Мені здається, що цього різника вже і слід простиг, – че-рез деякий час сказав інспектор, – але все одно, Романе, під-німись нагору і перевір, чи там кого нема. Ніколюк пішов на-гору.